Легенди про квіти. Мати-й-мачуха

МАТИ-Й-МАЧУХА

Легенда

Давно колись на Поділлі жив добрий і сумирний чоловік Данило. Дружина його померла молодою і лишила йому п'ятирічну доньку Одарочку. Таке тихе та слухняне дитя було, що й на третім селі такого не відпитаєш. Росла дівчинка на радість батькові, роз­цвітала, як троянда пишна. А вже як на п'ятнадцяту весну повернуло щебетусі, то стала такою гарною, що парубки вились коло неї, мов ті бджоли біля квітки. Та й було чого: струнка, губки, мов ягідки, коси — як повісма золоті.

Бачить Данило, що дівчина ось-ось на порі стане і залишить його самотнім доживати віку, та й задумав одружитися вдруге. Привів до хати молоду вдовицю, чорняву вродливу Христю. Бездітною вона була, отож, думав Данило, стане матір'ю його одиначці.

Та не так сталося, як гадалося. З перших же днів тяжко незлюбила мачуха свою пасербицю. Наймен­шої приключки шукала, аби словом лайливим та ко­лючим ужалити Одарочку, показати перед чоловіком, що його донька ледащо і нечупара, що даремно він тішиться та вихваляється перед людьми.

Поїхав якось Данило до млина аж за третє село. І тут мачуха дала волю своїй ненависті до пасербиці, лаяла її, докоряла, ганьбила. Ледащицею і дармоїд­кою називала. Та так при цьому розпалилася, що з усієї сили шпурнула Одарочку в груди. Заточилася дівчина, ніженьки її підкосилися. І впала Одарка на долівку під ноги мачусі. А та і геть сказилася, но­гами лежачу штурхає, проклинає на чому світ стоїть.

З розпачу заголосила Одарочка крізь сльози:

— Ой, матусю ж моя ріднесенька, якби ти встала та глянула, як над твоєю донею знущається зла мачуха, ти б захистила мене від її люті чорної та й приголубила б мене, промовила б до мене слово ла­гідне та втішне.

Ці слова почувши, мачуха до тигриці подібною стала, тремтить від злості, аж запінилась.

—  А-а! Ти матір згадала! — кричить,— та геть забирайся з хати і йди до неї, щоб і слід твій згинув!

Силоміць підвела Одарочку з долівки і в одній сорочці виштовхнула за двері. А там уже опустила на землю чорні крила свої холодна березнева ніч, мокру землю схопив морозець.

І побрела через темряву нещасна дівчина. Дійшла до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її ма­туся. Хоч і моторошно було самотній і зболеній Ода-рочці, знайшла вона материну могилку, припала до холодної землі, гірко заридала. І чує раптом, що теп­ла ніжна рука гладить її по голові, а добрий лагідний голос втішає:

—  Не побивайся так, доню, голубонько моя. Це я, твоя матуся, прийшла втішити і захистити тебе.

Підвела Одарочка голову і побачила крізь затума­нені слізьми очі постать у білому вбранні, яка схи­лилася над нею і теплою рукою пестить її волосся.

—  Матінко моя рідна! — простогнала. Та й замовк­ла. Серце її розтало від материнської ласки. Розтало та й пустило паростки ніжності й любові у могиль­ний горбик.

А тут і зла мачуха підбігла, бо, вернувшись додо­му, Данило вигнав її шукати Одарочку і сам, приби­тий тяжким горем, біг, ледве встигаючи за розлюче­ною дружиною.

Кинулася мачуха до розпростертої на землі дів­чини, хотіла підвести її та й сама впала. І не стало на могилі ні Одарочки, ні матері, ні мачухи, лиш тихий вітер зашелестів.

Прийшов Данило на могилу першої своєї дружи­ни, нікого не побачив. Шукав, кликав Одарочку, та так і не знайшов. Просидів на могилі до самого ран­ку. А вранці, коли на небозводі з'явилося червоне сонце, побачив Данило на могилі гарну жовту квітку, якої раніше ніде не зустрічав. І почув чи то шепіт, чи зітхання глибоке:

— Це я, твоя Одарочка, квіткою зросла на мату­синій могилі. А погубила мене зла мачуха, то й вона залишилась тут навіки...

Потому щоднини Данило ходив на могилу, догля­дав квіточку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з'явилися листочки. Прикладеш руку до листочка знизу — гріє, зверху — холодить. Залишились у цій квітці любов і ніжність рідної матері зі злобою лютої мачухи. Чи не тому й назву мати-й-мачуха дали їй люди. А що постала вона з доброго серця, то й силу має життєдайну, від усяких недуг людей рятує.

                                                                                               Ф. Мамчур